З прийняттям у 2004 році нового Цивільного кодексу України в нашій державі з'явилися нові підходи до регулювання відносин у сфері надання фінансових послуг, зокрема позики та кредиту. При цьому новизна полягає не тільки в детальному регулюванні цих відносин, у тому числі визначенні прав і обов'язків сторін відповідного договору, підстав його розірвання і т.д., але і у визначенні спеціальних суб'єктів, які можуть надавати відповідні послуги. У зв'язку з цим, і виникла необхідність дослідження питання особливостей надання фінансових послуг: позики та кредиту.
Загальновідомо, що в теорії держави і права регулятором будь-яких відносин є закон, який являє собою загальнообов'язкові правила поведінки, відображені в актах законодавства. Чітке розмежування сфери дії актів законодавства забезпечує регламентацію відносин у суспільстві і можливість застосування санкцій до суб'єктів, які вчинили порушення цих вимог.

Тому при застосуванні норм законодавства, що регулюють сферу правових відносин, що виникають на підставі укладення, виконання, припинення договорів позики виникає ряд спірних моментів, у зв'язку з неоднозначним регулюванням даних правовідносин в законодавчих актах.
Відносини щодо укладення, виконання, припинення договору позики регулюються цивільним і фінансовим законодавством. Цивільний кодекс України визначає підстави укладення, порядку виконання та припинення договору позики.
У той же час, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що надання коштів у позику - є фінансовою послугою і визначає правові основи надання такої послуги, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю, пов'язаною з їх наданням такої послуги.
У зв'язку з цим необхідно детально розглянути особливості розмежування нормавтіно-правового регулювання правовідносин які пов'язані з наданням позики або кредиту. Зокрема хто може бути стороною в цих правовідносинах, і яка різниця (чи існує різниця) між поняттям «позика» і «кредит».
Відповідно до статей 1046 та 1048 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути кошти (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
При цьому, фінансова послуга - це операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
Цивільний кодекс України розмежовує поняття «позики» і «кредиту» і присвячує їм окремі параграфи. Незважаючи на те, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, що регулює відносини надання позики, суть кредитного договору має кардинальні відмінності. Так, суть кредитного договору полягає у наданні послуги фінансовою установою його клієнтам. При цьому, для укладення договору фінансового кредиту необхідний спеціальний статус позичальника і кредитора, так само надання кредиту це платна послуга, яка може оплачуватися у вигляді відсотків за користування кредитом. У випадку з наданням позики - законодавство не встановлює особливих вимог до статусу сторін договору позики. В тому числі, договір позики може і не встановлювати оплату за надання коштів у позику. У разі надання грошових коштів за договором позики, сторони мають право самостійно вирішувати (закріпити рішення на рівні договору позики) чи буде позичальник оплачуватиме право користування грошовими коштами чи ні.
У разі надання фінансового кредиту, плата за даним договором є обов'язковою умовою. То-є, кредитний договір в будь-якому випадку повинен мати умови про порядок та розмір сплати відсотків за користування кредитними коштами. Інша справа, що сам розмір процентної ставки залежить від ситуації на ринку фінансових послуг, актуальності та затребуваності даної послуги.
Отже, за кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Також одним з відмінностей надання кредиту від позики є те, що кредитор, як правило надає кошти, що належать йому на праві власності, а фінансова установа в більшості випадків діє за рахунок залучених коштів, у тому числі банківських вкладів.
У Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» при визначенні переліку фінансових послуг все ж застосовується поняття «позика».
Згідно з пунктом 1 статті 1 зазначеного Закону фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та віднесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
При цьому, зазначений Закон відносить послугу з надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту в виключний перелік фінансових послуг і встановлює, що право на здійснення цієї операції мають фінансові установи, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Слід зазначити, що Закон України «Про банки і банківську діяльність» взагалі не містить поняття «позика», а використовує поняття «банківський кредит».
По-перше, стороною договору позики може бути будь-яка фізична або юридична особа, яка має необхідний обсяг цивільної дієздатності; фінансові же послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності. При цьому, важливо відзначити що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не передбачає можливості надання фінансових послуг фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Крім того, на відміну від договору позики, в кредитному договорі предметом надання є тільки грошові кошти, а не інші речі, визначені родовими ознаками. Порівняльно-правовий аналіз зазначеного вказує на те, що у разі передачі за договором позики не грошових коштів, а й інші речі, такий займ взагалі не буде вважатися фінансовою послугою.
По-друге, метою суб'єкта надання фінансової послуги є отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів, а мета суб'єкта надання позики Цивільним кодексом України не визначено.
Також Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено укладення у письмовій формі договору про надання фінансових послуг. У той же час, статтею 1047 Цивільного кодексу України встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити висновок про те, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не поширюється на відносини, що виникають між фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, в процесі укладення, виконання та припинення договорів позики.
Джерело інформації: матеріал підготовлений з використанням інформації сайту http://www.minjust.gov.ua/